Четверг, 23.11.2017, 06:45

Приветствую Вас Гость | RSS
Историческая география
ГлавнаяРегистрацияВход
Лекции

Статьи

Форма входа

Поиск

Главная » Статьи » Работы Студентов » Работы студентов

Турция в мировом пространстве Симоненко Ю.

Турция в мировом пространстве Симоненко Ю.

ЗМІСТ

 

ВСТУП
                                         I. ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТУРЕЧЧИНИ. . . . 4.
1.1.     Фізико-географічне положення. . . . . . . . . . . . . . 4.
1.2.     Економіко-географічне положення. . . . . . . . . . . 5.
1.3.     Корисні копалини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6.
1.4.     Рельєф. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7.
1.5.     Клімат. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .10.
1.6.     Внутрішні води. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13.
1.7.     Рослинний світ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13.
                                      II. ТУРЕЧЧИНА КРІЗЬ ПРИЗМУ ІСТОРІЇ. . . . . . . . . . . . . . .15.
2.1.     Головні моменти історичного розвитку. . . . . . .15.
2.2.     Етнічна різноманітність. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .21.
                                   III. ПІВОСТРІВ МАЛА АЗІЯ У ГЕОПОЛІТИЧНОМУ      РАКУРСІ. . . . . . . . 27.
ВИСНОВКИ
БІБЛІОГРАФІЯ
 

 


ВСТУП



 

На горі Немрут, що знаходиться на сході країни біля міста Адьяман є музей під відкритим небом, і вважається восьмим чудом світу. На висоті 2000 метрів із землі виростають величезні барельєфи, 10-метрові статуї богів, людські і пташині голови з каменю. Дотепер залишається загадкою яким образом ці камені були підняті на таку висоту. Схід і захід сонця підсилюють магнетизм і таємничість цього місця - Туреччина – ісламська держава в Західній Азії і Європі. Щорічно на територію цієї країни з'їжджаються 46% від загального числа туристів  усього світу, у тому числі з різних регіонів СНД – 12%. Туреччина – це поєднання східного колориту та європейського шарму.

Які ж основні передумови формування подібної держави в цих краях? В роботі розглянута географічна та історична характеристика Туреччини, а також півострів Мала Азія, як її центр, з точки зору світового простору. Висновки щодо даних положень зроблені на основі інформації що є в наявності, тому їх можна вважати такими, що є  об’єктивними і охоплюють основні аспекти розвитку Туреччини.


 І. ГЕОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТУРЕЧЧИНИ

Туреччина (тур. Türkiye), офіційна назва Турецька Республіка (тур. Türkiye Cumhuriyeti) – держава, що знаходиться в Західній Азії та частково в Південній Європі. Столиця – Анкара (Ankara). Має загальну площу 780 580 км², займаючи, таким чином, 36-е місце в світі за площею. Тому її можна віднести країн, що володіють великим територіальним простором, що є важливим фактором у розвитку держави. Чисельність населення станом на 2007 рік становила 78 110 800 ч. (17-е місце), а щільність населення  - 93 ч/км2 – це у 2 рази вище, ніж середній показник щільності населення на планеті.


$IMAGE1$

Туреччина



1.1   Фізико-географічне положення


Основна частина Туреччини розташована на території півострова Мала Азія – 97%, і лише 3% відносяться до Європи. Омивається морями: на півночі – Чорним, на півдні – Середземним, на заході – Егейським та має внутрішнє море – Мармурове. Загальна протяжність сухопутних кордонів – 2 627 км, довжина берегової лінії – 7 200 км. Практично всі кордони Туреччини є природними, оскільки морські кордони у 2,7 разів довші за сухопутні, а гори пролягають вздовж усіх узбережжь і на східному кордоні також. На північному заході, де знаходиться європейська частина держави, відсутні природні перешкоди на самому кордоні, але необхідно обов’язково враховувати так звані Чорноморські протоки (протоки Босфор та Дарданелли і Мармурове море між ними).
Півострів Мала Азія має площу 506 тис. км². У порівнянні з усіма іншими азіатськими територіями висунений далеко на захід. Східною межею півострова як фізико-географічної зони зазвичай вважають лінію від узбережжя Середземного моря південніше затоки Іскендерун, далі між 40-м меридіаном та озером Ван, а півночі межа приблизно співпадає з нижньою течією річки Чороха.
Максимальна протяжність турецької території із заходу на схід – 1 600 км, із півночі на південь – 600 км. Має конфігурацію, максимально наближену до еліпса, витягненого по паралелі – у даному випадку, це одна із логічних передумов, важливого значення даної території для історії інтеграції сходу та заходу, а також важливості забезпечення безпеки кордонів.
 

1.2   Економіко-географічне положення

Сучасна Туреччина  - повноправний член НАТО та ООН, що відіграє помітну роль на світовій арені, використовуючи своє  вигідне географічне положення. Турецька Республіка межує із 8 країнами: Вірменія (268), Азербайджан (9), Болгарія (240), Грузія (252), Греція (206), Іран (499), Ірак (331), Сирія (822). Таке сусідство є двобічно напрямленим – економічна вигода з одного боку та конфліктність внаслідок близькості до «гарячих точок» й впливу історично сформованих особливостей ісламської цивілізації.
Для Туреччини, яка не має власних запасів нафти, дуже важливо зберігати та підтримувати добросусідські відносини зі своїми східними сусідами. Зокрема, саме енергетика є основою співробітництва Туреччини з Іраком, Іраном, Азербайджаном, Грузією. Тим більше, що Туреччина не лише імпортує, а й займається транзитом, стаючи при цьому важливою ланкою економічних відносин Европа-Азія і окремих країн зокрема.
Положення Туреччини є стратегічно важливим, особливо враховуючи її близькість до «гарячих точок», що відбивається у діях держави. Вона є найвпливовішою в цьому регіоні, має свої плани, щодо користі цих територій для себе, тому не виключена можливість військових конфліктів.
 
 1.3   Корисні копалини

Природні ресурси Туреччини ще недостатньо вивчені, проте там виявлені великі запаси різноманітних корисних копалин. На її території налічується більше 100 видів корисних копалин. Країна має в розпорядженні багато видів рудної, гірничо-хімічної, паливно-енергетичної сировини. На долю країни припадає 25% світових запасів ртуті, що зумовлює підвищення значення Туреччини як експортера цієї сировини. Слід відмітити хромові, вольфрамові, мідні руди, борати, мармур, вугілля та ін.  По запасах хромової руди Туреччина займає друге місце в світі.  Найбагатші поклади вольфраму, відомо біля ста родовищ міді.  З нерудних копалин відомі родовища селітри, сірки, мармуру, морської ненки, повареної солі. Природною солеварнею, що постачає сіллю всю Туреччину, є оз.Туз.
У цілому Туреччина не має достатньої сировинної бази для розвитку важкої промисловості, і всі запаси корисних копалин (окрім ртуті) не покидають межі країни, йдучи на задоволення потреб лише самої країни, не впливаючи на її міжнародне становище.
  
 

1.4   Рельєф

За характером рельєфу Туреччина – гірська країна. Її середня висота над рівнем моря 1000 м.
Європейська частина -  Східна Фракія, чи Румелія – це горбисте плато (1000 м над рівнем моря).
Азіатська частина – Анатолія – має також характерний гірський рельєф, оскільки є частиною Альпійсько-Гімалайського сейсмічного поясу. Умовно Туреччину можна розділити на сім фізико-географічних регіонів, враховуючи особливості рельєфу:
Ø     Фракія й узбережжя Мармурового моря;
Ø     Регіон Егейського та Середземного морів;
Ø     Чорноморський регіон;
Ø     Західна Анатолія;
Ø     Анатолійське (Малоазіатське) плоскогір’я;
Ø     Східне нагір’я;
Ø     Південно-східна Анатолія.
Фракія та узбережжя Мармурового моря – рівнинний регіон,  на сході якого здіймається гірське пасмо  з горою Улу (2543 м), оточуючи котловину (долину лівої притоку р. Мариця - Ергене).
Узбережжя Егейського та Середземного морів вузьке та погорбоване. Тут простягається складна гірська система під загальною назвою Тавр (Торос). Внаслідок великих внутрішніх відмінностей її розділяють на три частини: Західний, Центральний та Східний Тавр.
Західний Тавр – система, що дугою охоплює затоку та низовину Анталья. На заході та сході затоки гори далеко вдаються в море,займаючи Лікійський та Кілікійський півострови. Досить високі гірські хребти (Бедаг, 3086 м; Ельмали, 3073 м)розділені глибокими долинами та порізані каньйонами. Між хребтами Західного Тавру, особливо на півночі його, розташовані групи озер та великих котловин (прісні: Бейшехір, Егридир,Сугла; солоні: Аджигель, Акшихір; котловина Іспарта та ін.), що дали назву цьому регіону «турецька країна озер». Відокремлено розташовані хребти Султан (2581 м) й Егрибурун, що мають незвичне для Західного Тавру простягання з південного-сходу на північний-захід.
Центральний Тавр відрізняється від інших відрізків гірської системи найбільшою висотою та альпійським типом рельєфу. Висота багатьох хребтів тут перевищує 3000 м. На заході та південному заході Центральний Тавр близько підходить до середземноморського узбережжя, круто обриваючись в море. Лише в деяких місцях на узбережжі є вузькі смуги алювіальних рівнин. Які можна спостерігати в районах Анамура, Аланьї, Силіфке та Фініке.
Північно-східне продовження Тавру, що зайняте хребтами Бінбога та Тахтали, відоме ще під назвою Антитавр. Ці хребти простягають з південного-заходу на північний схід і, знижуючись, зливаються з плоскогір’ям Узуняйла.
Східний Тавр простягнувся на південь від р. Мурат і озера Ван до східних меж країни. Східна його частина (район Хакярі) найбільш висока; гірські вершини тут досягають 4000 м, а в гірському вузлі Джило перевищують (4168 м). Хребет прорізаний глибокими ущелинами річок Тигру та Єфрату, що є важливими шляхами сполучення.
На південь від Східного Тавру розкинулася обширна Діярбакирська котловина, що поступово знижується на південь до Месопотамської рівнини, яка лежить уже за межами Туреччини.
Узбережжя Чорного моря оточене Понтійськими горами., що простягнулися більш, ніж на 1000 км. На сході вони доходять до кордону з Грузією та Вірменією, а на заході – до рівнини в пониззі р. Сакар’я. Понтійські гори не є безперервним гірським пасмом і розділяються глибокими міжгірними долинами чи ланцюгами котловин на декілька гряд, що йдуть паралельно до берегової лінії. На півночі Понтійські гори круто спускаються до Чорного моря, залишаючи вузьку прибережну смугу довжиною 5-10 км. Лише біля гирла великих річок Кизил-Ірмак, Єшиль-Ірмак та Сакар’я прибережна рівнина розширюється до 60-70 км.
Середня висота Понтійських гір близько 2500 м. У східній частині хребти досягають найбільшої висоти (г. Качкар, 3931 м); дуже круті схили, альпійські гребні та відсутність наскрізних долин роблять гори важко прохідними. На захід Понтійські гори знижуються до 900 м, максимальна висота їх там не перевищує 2000 м.
Західна Анатолія складена нерівними гірськими пасмами та річковими долинами, що відділяють Егейське узбережжя від Малоазіатського плоскогір’я. Перпендикулярне до морських узбереж простягання гірських хребтів викликало тут високу розчленованість берегів Егейського та Мармурового морів.
Хребти Західної Анатолії в більшості середньовисотні; окремі з них, зокрема, гора Улудаг (Малий Олімп)  - 2453 м.
У межах Західної Анатолії, вздовж південного берега Мармурового моря, простягається ланцюг приморських рівнин з лагунними прісними озерами.
Розташоване між окраїнними горами Анатолійське проскогір’я прийнято розділяти на Внутрішню Анатолію та Східну Анатолію. Перша з низ являє собою більш понижену частину плоскогір’я. Вона складається з ряду  безстічних котловин, серед яких висять на зразок островів лише окремі ізольовані низькогірні кряжі. Висота тут збільшується із заходу на схід з 800-1200 до 1500 м. У південній частині плоскогір’я височіє ряд давніх вулканів.


$IMAGE2$

Каппадокія - Анатолійське проскогір’я – кам’яні стовпи


 
Східне нагір’я – найбільш гірський регіон. Розташоване між Понтійськими горами на півночі та Східним Тавром на півдні. На заході Східну Анатолію від Внутрішньої відокремлює хребет Акдаг. Середні висоти тут 1500-2110 м. Високі нагір’я поєднуються з глибокими котловинами. Самі гори мають характер окремих масивів, а також довгих ланцюгів. Недалеко від кордону в Вірменією височіє масив Великий Арарат, згаслий вулкан, найвища точка Туреччини (5156 м). Характерна особливість цього масиву – строга конусоподібна форма. Поряд знаходиться Малий Арарат (3925 м).
Південно-східна Анатолія – низьке плоскогір’я,         з півночі, заходу та сходу оточене горами.
 

1.5 Клімат

Територія Туреччини знаходиться у субтропічному кліматичному поясі. Однак клімат дуже сильно варіює, на що впливає рельєф та дуже складна циркуляція повітряних мас, тому кліматичне районування співпадає з орографічним.   
Субтропічний перехідний клімат. Узбережжя Чорного моря та нижні схили Понтійських гір характеризуються перехідним від середземноморського до вологого субтропічного кліматом. М’який його характер зумовлений впливом морських повітряних мас та захисній ролі гір, що перешкоджають проникненню на узбережжя холодних атмосферних потоків із внутрішніх районів країни. У найхолодніший місяць року середні температури становлять 4-70С, в найжаркіший (зазвичай серпень) – 20-240С. Добові коливання температур рідко бувають різкими. Достатня кількість опадів: від 635 мм за рік  на заході до більше 2500 мм на сході. Вони спостерігаються упродовж усього року, але більша частина у період з жовтня по березень.
Субтропічний середземноморський клімат. Узбережжя Середземного та Егейського морів характеризуються типовим середземноморським кліматом зі спекотним сухим літом та теплою дощовою зимою. Зазвичай на один-два літніх місяці доводиться менше 25 мм опадів. Їх середньорічна сума в прибережній полосі вищезгаданих морів та Мармурового моря досягає 500-700 мм, у внутрішніх районах 380-500 мм, але на схилах Тавру місцями перевищує 750 мм. У найспекотніший літній місяці середні температури коливаються від 230С у Стамбулі до 270С в Ізмірі та 280С в Адані, вдень зазвичай підіймаючись до 32-350, и вночі спадаючи на 5-100С. Середні значення найхолоднішого місяця становлять на узбережжі 4-90С, а у внутрішніх районах 20С. Взимку у денний час часто буває сонячно та тепло, вночі трапляються заморозки.
Семиаридний клімат. Клімат Малоазіатського плоскогір’я визначають як семиаридний. Влітку відносно спекотно, взимку холодно. У літні місяці повітря прогрівається до температури в середньому 20-240С, підвищуючись вдень до 27-320 та знижуючись вночі до 10-150С. середні показники січня на декілька градусів нижчі точки замерзання, до чого ж вночі відмічаються морози до -180С та нижче. Річна норма опадів не перевищує 500 мм, але, як правило, становить більше 250 мм.
Континентальний клімат. Даний тип клімату характерний для Вірменського нагір’я і відрізняється суворою та затяжною зимою. На півдні, у Диярбакирі, середня січнева температура становить -10С. у горах та на плоскогір’ї вона знижується з -9-120С, падаючи вночі до -180С, а іноді до -400С. Східна Туреччина утворює єдиний у країні район, де землеробство у зимовий період практично неможливе. Літо сухе і спекотне: в середньому стовпчик термометру показує 18-250С, але при цьому спостерігаються значні перепади добових температур. У високогірних місцевостях заморозки бувають навіть влітку. Східна частина країни отримує достатньо атмосферних опадів; їх середньорічна кількість змінюється, в залежності від місцеположення та експозиції схилів, від 380 мм до 760 мм. На шість холодних місяців припадає, як правило, більше опадів, ніж на решту часу.
Клімат середземноморського узбережжя. На всьому узбережжі переважає середземноморський та субтропічний клімат зі спекотним сухим літом, дощовою зимою та м’якими міжсезонними періодами. Однак погода у різних регіонах не однакова: західне узбережжя знаходиться у зоні впливу північних вітрів, тому влітку температура тут не підіймається до граничних значень південного узбережжя, навесні тепла погода встановлюється пізніше, а восени холоднішає раніше; південне узбережжя захищене від вітрів гірським масивом Тавру, влітку стовпчик термометра підіймається до позначки 400С і навіть вночі не опускається нижче 300; південний схід, рівнина Чукурова навколо Адани та провінція Хатай, відрізняється дуже високими температурами та важкою думністю, нерідко південно-східний пасат приносить сюди гаряче повітря сирійських степів.
 

1.5   Внутрішні води

Кліматичні умови не сприяють розвитку густої річкової сітки центрі країни, на Малоазіатському плоскогір’ї, а в інших місцях, навпаки, покрита нею. Але всі річки мають гірський характер, на них багато водоспадів, порогів і тому вони не є судноплавними. Однак велике значення цих річок, як можливих джерел гідроенергії, які поки що слабко використовуються. Частково поверхневі води Туреччини використовують для зрошення.
Стік річок дуже нерівномірний. У дощові сезони та в період танення снігу багато річок перетворюються на бурхливі потоки та створюють загрозу повені, а у зазвичай засушливий літній та осінній сезони сильно мілішають; наймілкіші зовсім пересихають.
Найдовша річка  - Кизил-Ірмак – досягає 950 км та впадає у Чорне море, утворюючи заболочену дельту.
Озерні котловини мають тектонічне та карстове походження. Майже всі вони безстічні та сильно засолені. Найбільше озеро Туз розташоване в середній частині Анатолійського плоскогір’я та оточене заболоченою низовиною.
У багатьох районах, що складені на поверхні вапняками, практично відсутні поверхневі води, і населення страждає від нестачі води. Майже зовсім безводні південні півострови та деякі райони Анатолійського плоскогір’я.
У горах Туреччини беруть початок найбільші ріки Південно-Західної Азії: Євфрат, що зароджується в Східній Анатолії, і Тигр, що стікає з Вірменського нагір'я.
 

1.6   Рослинний світ

Флора Туреччини включає близько 6700 видів рослин, з них велика частина - це представники сімейств складноцвітих, бобових і хрестоцвітних. Більш третини видів рослин ендемічні для Туреччини. Особливо багато ендеміків серед ксерофільних рослин: астрагалів, акантолимонів, кузиній. Чимало також ендемічних реліктів третинного часу: бальзамне дерево й ін.
Рослинний покрив Туреччини дуже різноманітний. Він змінюється в залежності від кліматичних умов і рельєфу місцевості. Значні зміни в природний рослинний світ Туреччини вніс людину: великі простори степів розорані, нанесена велика втрата лісам, особливо в Західній Анатолії — найбільш населеної частини Туреччини.

 

ІІ. ТУРЕЧЧИНА КРІЗЬ ПРИЗМУ ІСТОРІЇ

2.1 Головні моменти історичного розвитку

Мала Азія була однією із колисок  багатьох культур та держав давнини, які до цього часу недостатньо добре вивчені. Заселення цієї території археологічно підтверджено уже як мінімум 13 тис. років (печери часів неоліту в Karai).  Інакше півострів називають ще «родючий півмісяць» - в ньому був здійснений перехід від збиральництва до культурного землеробства, і важливо не забути про важливу роль у становленні та формуванні християнства, хоча сучасна Туреччина і дотурецька Мала Азія – враження, ніби зовсім різні і пов’язати їх неможливо. Однак, починаючи говорити про історію Туреччини та її народу, не згадавши до турецькі періоди, означає пропустити початок становлення культури сучасності.
В мідний та бронзовий періоди на берегах Анатолії існувала своя оригінальна культура, що була пов’язана з Егейською культурою. Палаци Трої були прототипами мінойських, а сама Троя відігравала найважливішу роль на цих територіях до зруйнування її архейцями.
Пізніше, тут виникла перша держава – Хеттське царство – яке стало найвпливовішим на всій Малій Азії. Їх панування продовжувалось 450 років, а потім держава була зруйнована переселенцями з Балканів (фригійці). Вони заснували державу, що панувала на півострові до VII ст.до н.е., але на побережжі існувало Лікійське царство, культура яких залишила яскраві сліди свого життя. Греки також заселяли узбережжя півострова, створивши історичні центри культури та історії Анатолії – Мілес, Ефес та Прієна. Потім Мала Азія потрапляє пд. Вплив персидської культури, а зі створенням  імперії Олександра Македонського – еллінської. Саме з цього моменту необхідно звернути увагу протікання історичних подій. Олександр Македонський відкрив шлях іншим народам до Малої Азії, а вони не втратили цього шансу і скористались ним – нагір’я заселялось багатьма народами, а пізніше контроль над цими територіями встановили римляни. При розділі Римської імперії на західну та східну Мала Азія ввійшла до складу Східної Римської імперії чи Візантії, під владою якої знаходилася до самого розгрому Візантії.

$IMAGE3$

Хетське царство


Етнографічний переворот, що на Заході підготував перехід від давньої історії до середньовіччя, здійснювався і  на Сході. Різниця заключається лише в тому, що Захід став здобиччю для завоювань новими народами, був заповнений німецькими іммігрантами, а Схід виявився більш пристосованим до подібних умов і з меншими втратами пережив цей час. Візантія відчула натиск з боку аварів та слов’ян, що певною мірою визначило подальший політичний, а по інерції й економічний розвиток держави. Необхідно були наладити відносини зі слов’янами, що було вирішено з максимальною користю для Візантії. Для слов’ян були виділені території на окраїнах імперії для їх сільськогосподарського освоєння. Таким чином, Візантія вирішила відразу ряд важливих проблем: були налагоджені стосунки зі слов’янами, окраїни імперії набули осіле землеробське населення, яке в свою чергу створювало необхідну перешкоду для несподіваних нових ворогів, військові та економічні заходи настільки збільшилися, що загроза арабського завоювання не мала для імперії фатальних наслідків.


$IMAGE4$

Візантійська імперія

Для православного царства був сильним ударом процес, що характеризує наступний етап існування держави – іконоборство. Були видвинуті філософські теорії та їх практичне підтвердження, що піддавали сумнівам про божественне. Були проведені реформи у соціальному та економічному строї, а також внесення слов’янського звичайного права в законодавство – все це підготувало широке поле для діяльності візантизма у Європі.
Візантія мала помітний вплив у поширенні культурної місії у південно-східній Європі. Але одним із головних аспектів тодішньої політики  стали війни з болгарами. Тоді вперше було поставлене запитання про політичну роль слов’янського елементу. Війна знаменувалася фатальними наслідками для слов’янського руху.
Період Хрестових походів не оминув Візантію. Вся цікавість даного періоду історії зосереджується навколо протистояння європейського Заходу з азіатським Сходом. Перед Візантією постала задача охорони власних володінь. Вся політика держави в цей період була спрямована на врівноваження ворожих імперії елементів ї намагання не допустити переважання одного над іншим.  Як наслідок, політичні союзи: то з християнами проти магометан, то навпаки. Надалі, нормани Південної Італії та Сицилії загрожують морським володінням Візантії, а болгари здійснюють переворот і визволяють Болгарію. А в самій Візантії знову проявляється політичний антагонізм, чим власне і скористалися османські турки.
Самі турки пізно виступили на історичну арену. Спочатку монгольські племена, відомі візантійцям під іменем огузів, пізніше – турків, жили на Алтаї. Близько V ст. вони почали рухатись на південний захід та зайнали  Туран (Туркестан), витіснивши аварів. Посли їхнього хана з’являються у Візантію.
У IX-X ст. серед турків розповсюджується іслам, що дає початки зародженню більш високої арабської культури; зокрема, піднялось військове мистецтво. Із Туркестану пішли завойовницькі орди: одні завоювали Бухару, інші – Персію. Вони вели війни зі своїми единоплеменцями - турками-сельджуками - , які здобули перемогу. В ХІ ст. царство турків-сельджуків досягло апогею, була завойована майже вся Мала Азія, візантійцям були нанесені нищівні поразки, але в ХІІІ ст. воно розпалося.
Під впливом завойовницького руху Чінгісхана на захід ринулася орда турків-огузів,  де зупинилися вони в Малій Азії і допомогли султану Сельджуцької Конії у завоюванні Візантії. Пізніше, під керівництвом Османа, турки завоювали Візантію під прикриттям антагонізму, що там панував. Так утворюється могутня Османська імперія, яка в період свого найбільшого розквіту займала території Анатолії, Близького Сходу, Північної Арики, Балканського півострова та прилеглі до нього з півночі землі Європи.
Османська імперія разом зі своїм васалом Кримським ханом була серйозною загрозою Росії, тому упродовж всієї історії існування цих двох великих імперій не згасали протиріччя, що супроводжувалися війнами за територіальні та релігійні інтереси цивілізацій ісламського та православного світу.



Османська імперія

У ХІХ ст. на окраїнах імперії посилились сепаратиські настрої. Османська імперія почала поступово втрачати свої володіння, поступаючись технологічній перевазі Заходу. Слабшаючи, вона намагалася спиратися на силу Німеччини, що втягнуло її у Першу світову війну, з допомогою якої вона планувала повернути минулу силу та могутність, території, до того ж не еквівалентно, а збільшити їх. Однак, війна закінчилася поразкою Тройного союзу , що обернулося фатальністю для Османської імперії.  За Севрським мирним договором Османська імперія повинна була бути розчленованою, до того ж дна частина Малої Азії (місто Ізмір – великий стратегічно важливий порт) мала відійти до Греції. Після захоплення його греками розпочалася війна за Незалежність.
Турецькі націоналісти під керівництвом Мустафи Кемаля не погодилися з умовами мирного договору та військовою силою вигнали греків з країни. До 18 вересня 1922 року Туреччина була звільнена від завойовників. Лозаннським мирним договором 1923 року були визнані нові кордони Туреччини, а 29жовтня того ж року була проголошена Турецька Республіка, першим президентом якої став Мустафа Кемаль, який прийняв ім’я Ататюрк – батько турків. Мустафа Кемаль Ататюрк вважається національним героєм Туреччини. За час свого правління він здійснив ряд важливих кульмінаційних у турецькому суспільстві реформ: змінив арабський алфавіт на латинський, надав права жінкам, відділив релігію від держави, що стало ключовим моментом у становленні демократичного рівноправного суспільства.
Закладені Мустафою Кемалем Ататюрком традиції тюркізму – турецької світської націоналістичної ідеології та політики – продовжували впливати на суспільство і після його смерті. Носії ідей ісламського фундаменталізму та пантюркізму були витіснені на другий план та інколи піддавалися переслідуванням. Гарантами збереження кемалівського курсу були створені Ататюрком та керувавші країною монополістична Народно-республіканська  партія та армія. Під впливом Туреччини у сусідніх арабських країнах також почав переважати світський націоналізм.
Зберігши приверженість кемалівському курсу «мирної праці в рамках власних меж» і віддаленість від великих міжнародних конфліктів, Туреччини стрималася від участі у Другій світовій війні на тій чи іншій стороні, хоча значно зміцнила свою армію. але після війни їй довелося зробити вибір. У вересні 1946 року Радянський союз почав вимагати від Туреччини згоди на «спільну оборону» Чорноморських проток, що в тих умовах означало радянський контроль і над протоками, і над самою Туреччиною. Це підштовхнуло її на зближення із Заходом.
Турецький уряд у 40-50-х роках заключив із США угоду про допомогу Туреччині. Отримавши великі кредити на озброєння, військово-стратегічне та ін. будівництво, Туреччина надала США можливість створювати на її теренах військові бази та поставила під американський контроль значну частину своїх військових сил.
У роки війни Туреччина стикнулася з безліччю проблем. Посилилося державно-капіталістичне регулювання економіки, що поширилося, в тому числі, і на ціни внутрішнього ринку. Його результатом в умовах спаду виробництва, обумовленого скороченням доступності імпортного компоненту, стали товарний дефіцит та бурхливий розвиток чорного ринку. Одним із джерел виходу із цієї ситуації стали зовнішньоторгові операції – поставки на ринок стратегічних товарів -  хрому та продовольства – що стало досить ефективним напрямком. 
У 1952 р. Туреччина вступила до НАТО, а в 1955 році – в Багдадський пакт.
У післявоєнний період в Туреччині був військовий переворот, внаслідок якого встановився військовий режим, але уже в 1983 році була відновлена парламентська система.
У серпні 2002 року парламент Туреччини ствердив програму реформ, а  у жовтні 2004 року Єврокомісія  рекомендувала розпочати переговори про вступ Туреччини до ЄС.
 
Таким чином, кожен етап історії Туреччини свідчить про її активну участь формуванні сучасного світу, де вона має пряме чи опосередковане відношення.
 

2.2 Етнічна різноманітність

Протягом багатьох століть на території Туреччини відбувалися постійні контакти і змішання багатьох народів. Стародавні мешканці Анатолії зовні були схожі з шумерами Месопотамії і туранськими тюрками Центральної Азії. Починаючи приблизно з 2000 до н.е., коли в Анатолію вторглися нечисленні індоєвропейські племена, що створили на її території Хетське царство, і протягом усього наступного періоду, коли регіон знаходився під владою греків, римлян, візантійців і османів, корінне населення зазнало незначні зміни . Осіли тут пізніше тюркські племена стали ще одним етнічним компонентом.

Тюркське коріння. Історичною батьківщиною тюрків вважаються Алтай гори. На землях на схід від ареалу проживання тюрок жили монголи. До заходу сусідами були угро-фінни (попередники фіннів, угорців, естонців і ін.) З часом тюрки заселили Середню Азію. Створена ними імперія, кінець кінцем, включила в себе величезні території континенту. З 9 ст. тюрки-огузи, що мешкали в західних областях Центральної Азії, прийняли іслам. Пізніше їх стали називати туркменами і сельджуками. Після міграції в Месопотамію тюрки стали головною силою на Середньому Сході і в усьому мусульманському світі. У 1071 сельджуки на чолі з Алп-Арсланом вторглися в Східну Анатолію, що входила тоді до складу Візантійської держави. Починаючи з цього часу численні тюркські племена осідали в Азербайджані і Анатолії. За оцінками, ок. 4 млн. тюрок переселилося на свою нову батьківщину, витіснивши візантійців в західні прибережні райони і асимілювавши що залишився населення.
Курди. Курди належать до однієї з двох (поряд з вірменами) порівняно крупних етнічних груп населення, які, проживаючи на території Туреччини, уникнули тюркізаціі в османську епоху. Споріднені персам мовою та етнічним походженням, курди мешкають в малодоступних гірських районах Східної Анатолії. Зберігши свої звичаї, мову і національну самосвідомість, курди піднімали повстання в 1925 і 1930-х роках, які були жорстоко пригнічені Турецькою Республікою. Після надзвичайного стану, що діяв в області їх розселення протягом багатьох років, почалася тюркізація курдів, і лише з 1946 курдські провінції, нарешті, отримали такий же статус, як і інші. Сусідство могутніх курдських меншин в Іраку та Ірані робить проблему інтеграції турецьких курдів украй гострою для Туреччини. На початок 1990 в країні налічувалося ок. 12 млн. курдів.



Ареали проживання курдів

Вірмени. Вірмени в давнину зуміли створити незалежну християнську державу на територіях, що входять в даний час до складу Республіки Вірменія та Північно-Східної Туреччини. Проте на своїй історичній батьківщині вони і були піддані тюркізаціі сельджуками, які захопили в ХІІ ст. Східну Анатолію. І хоча вірмени, як і раніше формували більшість населення на землях на північний схід від Аракс і ще протягом двох століть правили в Кілікії, на їх землях в Північно-Східній Анатолії стали поселятися тюрки. Між турками та вірменами не було зіткнень аж до 19 ст., Коли вірменські націоналісти, підбадьорені послабленням Османської імперії та підштовхувані обіцянками допомоги з боку Росії та інших християнських держав, підняли повстання проти османського правління. У відповідь османський уряд влаштувало в 1894-1896 криваву різанину, яку повторило в 1909. В 1915 турецька влада почали вигнання вірмен з Малої Азії; за масовими вбивствами послідувала насильницька депортація.
Близько 80% населення - турки, курдів - 17%. Крім турків тут проживають біля мільйона арабів (уздовж сирійського кордону), кілька десятків тисяч вірменів і євреїв, у Стамбулі - близько 100 тис. греків.
Всього в країні проведено 12 переписів. З 1927 р. населення Туреччини зросло в 4,4 рази, причому тільки з 1950 по 1985 - в 2,5 рази. Різко зросла і щільність населення: з 1,8 до 7,7 чоловік на 1 кв. км. Швидкий ріст населення залишається важливою проблемою країни.
Розподіл жителів по території Туреччини відбувається вкрай нерівномірно. Найбільш густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, потім - райони, прилеглі до Егейського моря. Саме густонаселене місто - Стамбул і найменш населений - Ханяри.
Основне населення країни - турки . Відповідно до статті 66 конституції 1982 р., турками вважаються всі "хто пов'язаний узами громадянства з турецькою державою». Діти, що народилися від чи турка матері-туркені, вважаються турками. У країні ще проживають понад 25 національних меншин: курди, араби, греки, черкеси, вірмени, євреї, грузини, лази і т.д.
Трохи особняком у розподілі населення по національній ознаці на території Туреччини стоять південна і південно-східна частини Анатолії.
Вірмени, що проживають на сході Анатолії вже кілька тисяч років, протягом усього періоду своєї історії знаходилися під чиєюсь владою. Ними керували римляни і візантійці, перси і турки-сельджуки, османи. Наприкінці XIX ст., Правда, одночасно з посиленням боротьби за свою свободу проживають на території Османської імперії болгар і греків піднялися на визвольну боротьбу і «турецькі» вірмени.
Ряд нападів з боку вірмен на османських офіційних осіб і державні установи викликав жорсткі заходи у відповідь. У 90-х рр.., За указом Абдул-Хаміда II, в Сасуне, Стамбулі та інших округах Малої Азії були організовані погроми, в результаті яких загинул

Категория: Работы студентов | Добавил: Geos (07.12.2009)
Просмотров: 4099 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 3.3/3
Всего комментариев: 1
1  
Разошлю Вашу рекламу на 160000 форумов 50$.Скачать рекламу пепси макс
rot476(собачка) mail(сюда точку) ru

Имя *:
Email *:
Код *:
Работы студентов

Наш опрос
Оцените отчет Симоненко Ю. Туреччина у світовому просторі
Всего ответов: 52

Друзья сайта
  • Интернет-журнал "Наше будущее"
  • Исторические карты
  • Русский Архипелаг - Геополитика (С. Переслегин)
  • Институт геополитики профессора Дергачева
  • Кафедра геомониторинга и охраны природы
  • География, картография, геоинформатика
  • Электронные книги по школьной географии
  • Планы-конспекты уроков по географии

  • Статистика

    Онлайн всего: 1
    Гостей: 1
    Пользователей: 0


    Величко С. А. © 2017Сделать бесплатный сайт с uCoz